«Наталка Полтавка»: двісті років опісля (від Хуста – до Сіверодонецька).

Впродовж лютого-березня 2018 року двічі зустрівся з «дівчиною Наталкою», і то в крайніх географічних точках України – Хусті та Сіверодонецьку. В цих двох нетеатральних містах (в сенсі, позбавлених театральної традиції) майже водночас відкрилися два нових театри – точніше, були переведені обласні (з Мукачевого – в Хуст, з Луганська – в Сіверодонецьк). Відсутність театральних приміщень долалася по-різному: в Сіверодонецьку реконструювали один з будинків культури, «сталінський ампір» якого облагородили прекрасним ремонтом, фонтанами при вході, досконалою аудіо- та світлоапаратурою, зручними меблями. Та найважливіше – повноцінна динамічна трупа та творча харизма головного режисера п. Московченка, який максимально використовує «корисну площу» театру: останню прем’єру за п’єсою Гольдоні актори грають у фойє театру, де цікаво організований простір (оригінальна балюстрада з витими сходами), колонада іонійського ордеру «працюють» на творення історичної (стилізованої) архітектоніки сценічного середовища. «Наталка Полтавка» ж – перша вистава після «екзодусу» з Луганська, де лірико-побутові ключ постановки з прекрасними співами (в супроводі оркестру Луганської філармонії, що також переїхав в Сіверодонецьк), виразним та виправданим використанням балету театру дозволили відтворити майже ідеальну модель українського Раю («садка вишневого кого хати», за влучним визначенням А. Содомори), де живуть наші прототипи, що ефектно (і ефективно!) протистоять «русскому миру» (віддаленого від Сіверодонецька лишень на сорок кілометрів).

Інша ситуація склалася в Хусті… Зміна статусу Мукачівського театру (з обласного на муніципальний) змусили губернатора Закарпатської області п. Москаля рятувати «штатну одиницю» – обласний театр драми і комедії – перевівши його до іншого міста. Без певної долі «спасенного авантюризму» тут не обійшлося, адже жоден актор чи працівник театру не приїхав з Мукачевого (на відмінну від «кістяка трупи», що перебрала з Луганська до Сіверодонецька за своїм лідером-режисером). «Безумству хоробрих співаєм славу» – так за М. Горьким хочеться вигукнути, поспілкувавшись з «новоспеченим» директором Хустського театру п. Василем Снітарем, який змінив посаду директора художньої школи на «електричний стілець» керівника неіснуючого (точніше, існуючого тільки на папері!) театру. Ще одним «напівбожевільним» став київський режисер Сергій Архипчук, який погодився поставити першу виставу у новоствореному театрі (як тут не згадати розкішного «Пігмаліона» Б. Шоу в його постановці у Ніжинському театрі, чи «Аїду» Дж. Верді на сцені Львівської опери, як і першу «Червону руту» в Чернівцях, чи свято 750-річчя Коломиї в час  ГКЧПістського путчу в Москві?!)

Відсутність трупи, власного приміщення, театральних постановочних цехів – далеко не повний перелік проблем, що одразу, «на марші» слід було вирішувати директору і режисеру. Та згадується біблійне: «де двоє, або троє – там Я між вами» – окрім директора та режисера у Хусті знайшлися скрипаль-концертмейстер Олександр Локотош (блискучий випускник Львівської консерваторії),  самобутня співачка Мирослава Рибчук-Сливка (учениця Івана Поповича), досвідчена хормейстер Марія Волошин, група справжніх аматорів театру, які явили Чудо. Всупереч усьому на сцену Хустського районного будинку культури (колишньої «Нової сцени» часів Карпатської України) вийшла Наталка…

Так, як 200 років перед тим у Полтаві, а 1848 року в Коломиї «з нічого» постава український театр – так 2018 року в гірському Хусті Іван Котляревський заклав наріжний камінь в фундамент національної твердині. Атмосферу «духовного пригодництва», «піонірства», відчутну на прем’єрних виставах, точно висловив Йосип Кобринський 8 червня 1848 року у листі з Коломиї до Якова Головацького: «З театру йду і зо мною кількасот русинів самих веселих. Не набув бися на руськім дивадлі. Чудо, а не гра. То інше діло чути рідне слово, видіти народноє дійствіє… Музика дуже пишна. А німці так зрусилися, що бись сказав – не німці» (читай, мадяри, росіяни та ін.. – О. К.)1

Полишаючи розгортати сувій контекстів історикам театру, спробую пунктирно окреслити власні враження і відчуття від хустської «Наталки Полтавки». Майже повна відсутність театрального ресурсу (як от, трупи, оркестру, театрального світла, машинерії, костюмів) не дозволили Сергієві Архипчуку ставити «добротну» лірико-побутову комедію «зі співами і танцями» (вони були, та якісь «не такі», не відповідні до постановочного стандарту «Наталки Полтавки» – на противагу до вистави сіверодонецького театру). Замість оркестру у Хусті – ансамбль інструменталістів, де до традиційного складу додані зворушливе звучання цимбал чи незвичність електронних тембрів синтезатора. Відсутність театральної машинерії віртуозно компенсував київський художник Ігор Білецький системою рухомих ширм, які не тільки мінімально окреслювали середовище дії, але й несподівано «розцвітали» в ліричному апофеозі фіналу вистави. А брак пошивочних цехів несподівано уможливив появу Миколи в спецівці АТОвця (що додало режисерській трактовці героя актуальних «обертонів семантики»).

  1. Студинський К. Кориспонденція Якова Головацького в літах 1835-49. – Львів, 1909. – с. 207

 

Оригінальна співоча манера виконавиці ролі Наталки (Заслужена артистка України Мирослава Рибчук-Сливка), що поєднує естрадний спів з народним, дозволила виконавиці не тільки уникнути штампу «співаної-переспіваної» ролі, але й вийти на рівень архетипового узагальнення Краси як завжди сучасної категорії. Що ж до очікуваної (часто зі страхом у великих театрах) пісні Петра «Сонце низенько», то «серце одпочило» вже на її початку – верхня нота була взята Василем Снітарем так легко, природньо, прекрасним тоном-тембром, що мимоволі згадалася низка «всеуміючих» директорів українських театрів (Івана Біберовича в «Руській бесіді», Володимира Блаватського в «Заграві») – як треба, то і дошки на декорацію привезе, і в заглавній ролі вийде на сцену!

На день народження Миколи Лисенка 22 березня 2018 ро4ку театр з Хуста дебютував у Ужгороді і знову Великі допомогли, вистави пройшли з успіхом. Далі – найскладніше завести театральний механізм, комплектувати трупу, розбудувати господарку… Не штука гарно заявити про себе – штука витримати цю планку, а ще складніше у щоденній рутині не втопити чуда Театру. Як з «відчайдушністю закономірності» вісімдесят років тому постала Карпатська Україна (байдуже, що ненадовго і драматично), так всупереч усьому Наталка Полтавка рятує нас двісті років опісля – від Заходу до Сходу, від Хуста до Сіверодонецька. Знову справджується слова Ципріана Норвіда, що Незалежність народу завойовується на кінчику Пера національного Творця – подібно до Монюшкової «Гальки», Сметанової «Проданої нареченої» проста дівчина Наталка Полтавка (проста в сенсі «santa semplicissima») стала в обороні «шляхів полтавських», «шляхів коломийських» з під Хустського замку до луганських степів.

О. Козаренко